Усе Євангеліє побудоване на тому, що Бог приходить, приходить зі Своєю благодаттю і Своїми дарами, приходить несподівано і десь навіть неочікувано. Чи не так само було, коли Адам і Єва вперше відвернулися від Бога, а Він караючи їх, дає їм обітницю — дає надію. І коли ми розгортаємо сторінки перші сторінки Нового Завіту, то нічого, окрім відчуття цієї дармової Божої благодаті ми нічого не можемо сказати, як прославляти Бога.
Пастухи, які просто виконували свою роботу, за рахунок якої вони жили, зустрілися з Ангелом Господнім. Діва Марія, Яка мала Свій план на Своє життя, зустрілася з Архангелом Гавриїлом і стала Матір’ю Бога. Йосиф, якій зовсім не планував їхати у іншу країну і бути батьком для Сина Божого. Те, що у їхнє життя прийшла благодать не мала ніякого підґрунтя у їхньому житті у очікуваннях та сподіваннях.
Але в Святому Письмі і інші приклади, приклади очікування, аж на грані розпачу. Таким був наприклад пророк Авакум, патріарх Симеон, якій перебував у Храмі, коли туди принесли Дитину Ісуса і мав обітницю того, що дочекається; таким був Йоан, якій взагалі прийшов лише для того, щоб говорити про Когось Іншого. Самі пророки були виразом того, що Бог є вірним Своїм обіцянкам, що Він є Джерелом благодаті, а не наші заслуги чи очікування.
Тому усе це “будування” Церкви та Нового Завіту є будуванням на благодаті, на тому, що Бог дає. І не просто дає сили чи здібності для того, щоб ми робили те, що нам хочеться чи ми прагнемо, а Він Сам кличе нас до тої діяльності, яку Йому потрібна. Колись учні хтіли їсти проповідувати туди, де їм здавалося це необхідним, однак Дух направив їх у інше місце. Та і сама історія Церкви свідчить про це. Скільки справ, які ні до чого не привели? І навпаки, ті, які були не прийняті наче Той Камінь, Якій відкинули будівничі, стали потім головним і почали відігравати велику роль у Церкві.
Саме цієї благодаті ми усі так насправді чекаємо. Покладаємося на зусилля своїх рук і не віримо в те, що ми усього досягнемо. Лише чекаємо на допомогу і Волю Того, Якій нас любить. У чому ця благодать? Напевно не знаємо, але віримо, що тим, які люблять Бога усе співдіє на добро.
Лише опорні залишаються ні з чим. Так, Захарія, якій стільки сподівався на диво, коли почув про нього, то не повірив. Так і учні Ісуса, коли Він Воскрес, то багато хто сумнівався; сумнівався, бо не могли повірити попри минулі зневіри і зранення.
І в цьому це певно саме трагедія християнина: він має чекати, сподіватися на благодать, не покладатися на себе та на свої сили. Це певне є тою чеснотою довготерпіння, якою відзначився наш отець у вірі патріарх Авраам: його чекання було найбільшим проявом його віри — він робив нічого сам, очікуючи усього від Бога.
І хоча в певний момент Аврам погодився на те, щоб у нього народився син не від улюбленої Сари, але це все одно не змінило Божих обітниць. Так і наші часті падіння у гріх не є перепоною для Божого Милосердя і Його Любові до нас.
|
